Сьогодні на занятті вчителька сказала одну річ, яку хочу собі залишити тут, щоб не забути.
Я плуталась в акордах і вже злилась на себе, а вона тільки й сказала:
«Руки самі запам’ятають, якщо не поспішати. Не голова, а руки.»
Чомусь це запало прямо в серце. Останні тижні весь час кудись поспішаю — і на роботі, і в дорозі, і навіть коли себе доглядаю, ніби треба встигнути видужати швидше, ніж це насправді відбувається.
Їхала потім додому і думала про це всю дорогу. Шкіра, мабуть, так само — треба дати їй час, а не намагатись прискорити те, що прискорити не можна.
Ввечері трохи погралась на піаніно без поспіху, не ідеально, але вперше за довгий час не злилась через це.
Вибачте за довгий текст, любі.