Чекала на зупинці й побачила — жінка йде тим стежком у парку, сама, кудись прямо, без телефону в руках.
Дивилась і думала про свою дорогу до роботи — 1,5 години щодня в один бік, і я завжди в навушниках, аби не думати ні про що.
А вона просто йшла. Без навушників, без поспіху. Так дивно стало на душі!
Я теж завжди в навушниках, боюся лишитись сама з думками
Ваш опис тієї жінки на стежці чомусь довго не відпускав після прочитання. У мене таке буває тільки в горах на вихідних, у будні завжди щось грає у вухах, щоб голова не встигала думати.
Мене найбільше зачепило те, що вона йшла без поспіху, наче їй нікуди бігти. У неділю спробувала пройтися 20 хвилин без музики, і думки стали такими гучними, що довелось увімкнути хоча б тихий подкаст
Увійти ви зможете залишити коментар.
